Життя Олєґа Калуґіна схоже на американські гірки. У 18 років за переконанням він пішов у чекісти, в 40 став наймолодшим генералом в історії КДБ. На початку перебудови відкрито виступив за необхідність реформування органів, зокрема їхню деполітизацію і департизацію, ліквідацію системи політичного розшуку й сувору звітність перед парламентом, за що потім був відправлений у запас. Обирався народним депутатом СРСР. Двічі був позбавлений усіх державних нагород і військового звання. У Росії, де він заочно засуджений до 15 років позбавлення волі, його ім’я тісно пов’язане з визначеннями «зрадник» і «перебіжчик». У США Олєґ Калуґін разом з американським контррозвідником Дейвом Мейджером розробив автобусний маршрут шпигунськими місцями Вашингтона, з колишнім директором ЦРУ Вільямом Колбі написав сценарій комп’ютерної гри «ЦРУ проти КДБ» і взяв участь у створенні Міжнародного музею шпигунства.

Три кити російської влади

У.Т.: Чи правда, що в російських спецслужбах створено потужний відділ, орієнтований на створення за кордоном проросійського лобі?

–Таку ідею висловив Путін досить давно, і зараз під назвою «Русскій мір» вона втілюється в різних громадських і культурних організаціях. У цій справі російському керівництву дуже допомагає православна церква, яка завжди була в одній упряжці з органами держбезпеки. За радянських часів влада трималася на КПРС, органах держбезпеки і ВПК, тепер РФ стоїть на органах держбезпеки, православній церкві, що є їхньою складовою, і тамтешньому бізнесі, який багато в чому керований цими органами. Великий бізнес, ділові люди Росії вже добре засвоїли: якщо вони не дружитимуть із представниками останніх, то їм можуть зірвати контракт, звинуватити в хабарництві, а то й узагалі вбити. Окремий аспект –гроші від ділків керівникам країни. Вони дають їм змогу, м’яко кажучи, безбідно існувати й, отримуючи додаткові доходи, жити не на зарплату.

Одним із основних об’єктів російської розвідки є російська еміграція, бо вона в кількісному, та й у якісному плані істотно зросла. Робота з нею за Путіна суттєво посилилася і, думаю, ведеться в не менших масштабах, ніж за СРСР. Це один із найзручніших способів грати на патріотичних почуттях, а також використовувати якісь невдачі колишніх російських громадян у їхній новій кар’єрі, новому житті.

Читайте також: Олег Гордієвський: цілісність Росії - це міф

Хотів би ще додати щодо РПЦ, яка впевнено зайняла нішу, що належала в радянські часи Компартії. Не потрібно забувати, що Російська православна церква і будівництво «Русского міра» – це одне з прикриттів, які використовує нині російська розвідка. Через свої парафії у всьому світі вона маніпулює свідомістю вірян, нібито надаючи духовну і моральну підтримку, а насправді впроваджуючи те, що інспіровано органами безпеки РФ.

У.Т.: Зокрема, і в Україні?

– Звичайно. Те, що ФСБ працює повсюди в усіх колишніх радянських республіках, не викликає жодних сумнівів. Іноді вона співпрацює з місцевими органами, а іноді діє самостійно залежно від обставин. Їй там набагато простіше, ніж у якій-небудь Канаді, Австралії чи США. Думаю, на всьому пострадянському терені є й агентурна мережа. У країнах Балтії, наприклад, я навіть не сумніваюся в цьому. Звичайно, у Грузії. У Білорусі теж треба щось створювати, оскільки Бацька відходить убік від Росії. В Україні, впевнений, теж є.

У.Т.: Чи означає це, що ФСБ впливає на той самий український політичний бомонд, на владу, на людей, наближених до неї?

– Так, може впливати через своїх ставлеників, або колишніх, або набутих. Це виявляється в прихованих закулісних діях. Органи розвідки і контррозвідки завжди діють таким чином, тим більше в районах, які можуть бути вибухонебезпечними. З Україною в РФ завжди була непроста ситуація. Україна – найбільша і найрозвиненіша республіка СРСР після Росії, але по закінченні війни у вас ще довго тривали виступи проти радянської влади, і це назавжди залишило слід у міждержавних відносинах.

Сходження рядового оперативника Путіна

У.Т.: Які,на вашу думку, шанси Путіна на виборах?

– На сьогодні вони хороші, тому що Росія перебуває у відносно непоганому економічному становищі. Світова криза теж зачепила її, але не настільки, щоб повернути виборчі пріоритети в інший бік. До того ж у Путіна немає реальної альтернативи: Мєдвєдєв несамостійний, хоча й намагається подати себе таким. Разом із Путіним до влади прийшов КДБ. Нинішній прем’єр тримає в руках весь державний апарат, а там до 70% великих кремлівських чиновників – це або колишні працівники держбезпеки, або інформатори, пов’язані зі службою безпеки.

Тож, узагальнюючи, я сказав би, що в історії людства не було випадку, щоб при владі будь-якої країни виявилися органи безпеки. Військові – так, це буває, а працівники держбезпеки, до того ж із такою репутацією часів радянської чи вже російської історії, – ні. До речі, це показник стану умів і настроїв у нинішній Росії. Це відносно нове кремлівське покоління, але його менталітет, звичка все розглядати крізь призму підозрілості та недовіри до людей цілковито збереглися з радянських часів. Тому те, що зараз там відбувається, – дуже відвертий і яскравий приклад того, як КДБ закручує гайки в країні. У Росії знову починає панувати атмосфера страху. Люди стали боятися.

У.Т.: Тобто органи безпеки можуть цілковито контролювати президентські вибори?

– Певна річ, вони завжди все контролювали. І в СРСР, і в Росії. Я колись брав участь у виборах – був депутатом, працював також у виборчих комісіях, і я знаю всі ці технології, підрахунки голосів тощо. Тож у цьому сенсі мало що змінилося.

У.Т.: У чому, на вашу думку, різниця між путінською і радянською системами? Сталінськими та путінськими методами управління країною?

– Радянську систему в одну купу звалити не можна. Була сталінська, була хрущовська, була брєжнєвська, була андроповська, була ґорбачовська. І кожна мала свою особливість. Путін же почасти повернувся до сталінських методів. Різниця лише в тому, що за Сталіна репресії були масовими. Він саджав за ґрати і стратив сотні тисяч, мільйони людей. А Путін діє вибірково. Знову створив у Росії авторитарну державу: його режим не такий кривавий, але не менш злочинний, ніж сталінський.

У.Т.: Кілька років тому під час своєї публічної лекції в Нью-Джерсі ви сказали, що Путін ніколи не працював у розвідці. А як же НДР?

– У жодній розвідці він не служив. Це, між іншим, підтвердив у своїй книжці й Владімір Крючков, тодішній начальник радянської розвідки та один з організаторів невдалого путчу 1991 року. А те, що Путін працював у Дрездені, до розвідки не має стосунку. До так званих країн народної демократії – Польщі, НДР, Болгарії тощо – направляли працівників внутрішнього апарату, завдання яких полягало в тому, щоб зміцнювати місцеві органи безпеки, розвідкою вони не займалися.

Особисто Путіна я не знав: він обіймав надто маленьку посаду, щоб підпорядковуватися безпосередньо мені. Був простим оперативником, одним із 3 тис. співробітників, які ходили нашими коридорами.

У.Т.: Чому Боріс Єльцин своїм наступником обрав саме Владіміра Путіна?

– Почну цю історію з кінця. Боріс Єльцин за кілька місяців до своєї смерті в одному з інтерв’ю на запитання, які зі своїх помилок він вважає основними, відповів: війна в Чечні й вибір моїм наступником Владіміра Путіна. Чому ж він зупинився на ньому? Річ у тім, що його сім’я потрапила під розслідування за нібито економічні злочини і відомості про це з’явилися в ЗМІ. Єльцин був розлючений: нехай розслідують, але навіщо давати інформацію в медіа. Путін тоді був директором ФСБ. І коли Єльцин поцікавився в нього, як припинити наклепницьку кампанію проти своєї родини, той відповів: немає проблем. Не минуло й місяця, як генерального прокурора Юрія Скуратова, а він був людиною зі слабкостями, запросили до однієї квартири, де на нього чекали дві дівчини. Гульня була знята на відео й одразу ж потрапила на російське телебачення в документальному викладі. Усе це організувала ФСБ. Дума, побачивши, чим займається генеральний прокурор, негайно зажадала його відставки. А Єльцин вирішив, що Путін і є та сама людина, на яку можна покластися в усьому.

У.Т.: 2000 року президентом Росії став Владімір Путін, а вас оголосили зрадником. Це його особиста помста?

– Я до 1995-го мешкав у Москві, часто їздив за кордон, виступав на телебаченні, на різних зібраннях, розповідав про злодіяння КДБ. Якби поводився інакше, то мав би змогу залишитися в органах, а так пішов на пенсію. Тоді в Росії став розвиватися приватний сектор, і з колишніми колегами ми створили спільне російсько-американське підприємство з телекомунікацій. Ось як представник цієї фірми я легально й приїхав до США. Але саме в цей час до влади прийшов Путін і в одному зі своїх публічних виступів назвав мене зрадником. Він представник старої кадебешної школи, а ця система ніколи не вибачає відкритих виступів проти неї. У відповідь я публічно назвав його військовим злочинцем за те, що він накоїв у Чечні. І сказав, що він, як і колишній президент Югославії Мілошевич, колись обов’язково постане перед міжнародним судом і буде тяжко покараний за свої злочини проти народів Північного Кавказу.

Після цього проти мене порушили справу, я отримав повістку з’явитися до слідчого. Знаючи радянсько-російську систему судочинства, до Росії не поїхав, а попросив посвідку на проживання в Америці. Пізніше здобув і громадянство Сполучених Штатів. Російське громадянство мені залишили, але відібрали звання, усі нагороди, пенсію й засудили до 15 років позбавлення волі. Держава США надає мені тепер захист і можливість їздити по всьому світу.

Схожий епізод, щоправда, в полегшеній формі, був і за Міхаіла Ґорбачова, коли я виступив із проектом реформ, передусім у сфері держбезпеки. Тоді за поданням КДБ з’явився указ Ґорбачова, яким я також позбавлявся звання, нагород, пенсії, звинувачувався в зраді. Але того дня, коли мав з’явитися до військової прокуратури, мене зареєстрували кандидатом у депутати Верховної Ради від Краснодарського краю. То були чистий збіг і реакція людей, які мене ніколи не бачили, але хотіли таким чином підтримати. Я набрав тоді 1,25 млн голосів і став народним депутатом СРСР.

Читайте також: Віктор Суворов: Кремль поширює дрімуче мракобісся про Другу світову війну

У серпні 1991 року після путчу Міхаіл Ґорбачов цілковито реабілітував мене, понад те, запросив на прийом у Кремль. Так я став у нього головним консультантом із реформ КДБ. Комітет тоді роздробили на п’ять частин: розвідку, контррозвідку, прикордонні війська, інші органи. Я вважав і вважаю, що єдине КДБ було найсильнішим кулаком, а це завжди небезпечно для країни.

У.Т.: Чи вірите ви, щов Росії коли-небудь можлива справжня демократія?

– Демократія – дивлячись що мати на увазі. Російська демократія навіть не наближається до західної, хоча та має свої особливості. У РФ є лише її формальні ознаки: наявність багатопартійної системи, вибори президента тощо, але, на мій погляд, це просто маніпуляції громадською думкою. По суті, чекісти знову тримають у руках країну. Цей процес здається незворотнім, але, сподіваюся, прогрес колись усе ж таки буде, бо підростає нове покоління, яке необов’язково прив’язане до традицій радянського чекістського минулого.

Молодь сьогодні може вчитися там, де хоче, є й фінансові можливості: стипендії, гранти, вільні поїздки тощо. Отримання досить об’єктивної інформації формує уми молодих людей, і я думаю, що вони змінять обличчя Росії, зроблять її членом демократичної спільноти. Прихід до влади Путіна – це тимчасовий поворот в історії.

Норвезький Брейвік і російські «Наши»

У.Т.: На вашу думку, теракт Андерса Брейвіка – це нове обличчя європейського тероризму?

– Воно нове тільки тим, що скоєне корінним мешканцем і в Норвегії – країні спокійній, цивілізованій, із високим рівнем життя. Але цього можна було очікувати скрізь, де багато дешевої іноземної робочої сили. І водночас від божевільних ніхто ніде не застрахований. Я вважаю, що цей випадок пов’язаний із політичними проблемами, які обговорюються в усьому світі, але, на жаль, по-справжньому жодним чином не вирішуються: спровоковане світовою кризою гостре безробіття, насамперед поміж молоді, провал ідеї мультикультурності. Для людини з психічним розладом усе це було підставою для вчинення терористичного акту.

У.Т.: Відомо, що Брейвік із великою симпатією відгукувався і про Путіна, і про рух «Наши», їздив до Білорусі. Що йому може подобатися в Путіні?

– Норвезького вбивцю, вочевидь, певною мірою надихали схожі ідеї про велич титульної нації. І «Наши», і Путін, по суті, уособлюють ніби ностальгію за радянськими часами, за сильною владою, за людьми, які, кажучи мовою російського прем’єра, «піднімають країну з колін і самі з колін піднімаються». На мій погляд, «Наши» становлять загрозу для РФ, вони готові до екстремістських дій. У цьому середовищі можуть з’явитися люди, які підуть набагато далі, ніж просто витівки на вулицях, побиття іноземців, що мають не той колір шкіри. Не виключено, що на певному етапі розвитку Росії, а її історія завжди складна і непередбачувана, вони вийдуть на вулиці й скоять злочини, подібні до того, що в Норвегії.

У.Т.: У Європі та світі чимало ультраправих організацій, але досі найбільшу увагу там приділяли ісламському тероризму, а свій при цьому недогляділи. Чому?

– Річ тут не в ультраправих організаціях, про які відомо майже все, а в одинаку з нездоровою психікою. Брейвік потрапляв у поле зору норвезьких правоохоронців, але висновки не було зроблено. Питань до поліцейської служби Норвегії цілком достатньо.

У.Т.: Яку розвідку ви вважаєте найкращою у світі?

– Я не можу назвати якусь конкретну розвідку найкращою. Тому що в певні періоди історії англійська була дуже якісною, не кажучи вже про американську. Радянська дуже серйозна й успішна, а ось сьогоднішня російська – це, власне кажучи, уламки минулого. Історія з тамтешніми нелегалами на чолі з пані Чапмен, яких заарештували в Нью-Йорку, сміховинна. Адже, зважаючи на повідомлення преси, одним із основних завдань цієї групи було влаштувати свою людину в Держдепартамент США. Я працював у розвідці багато десятиліть, іноді нам таланило, зокрема й щодо останнього, але для цього не потрібно утримувати стовпище нероб у Нью-Йорку, які займалися розтрачували державні кошти й створювали загрозу людям. Є простіші й дешевші способи проникнення та отримання з Держдепартаменту потрібної інформації. А те, що сталося, я вважаю депрофесіоналізацією російської розвідки. Хоча в Кремлі дівчину Чапмен обіймали й цілували, але це, як кажуть, добра міна при поганій грі.

У.Т.: А взагалі нелегали потрібні сучасній розвідці?

– На сьогодні потреби в них немає – ми живемо в іншому столітті, нині не таке співвідношення сил, відсутня боротьба соціалізму проти капіталізму. Мережі нелегалів створювалися на випадок переростання холодної війни в ядерний конфлікт. Якби в результаті взаємного обміну атомними бомбардуваннями резидентури припинили своє існування, тоді настав би час нелегалів. Вважалося, що тільки вони зможуть ефективно діяти за заздалегідь створеними моделями, передаючи інформацію в центр, руйнуючи системи урядового зв’язку, організовуючи теракти тощо.

У.Т.: Чи правда, що нині на перший план виходить промислове і наукове шпигунство?

– Скажімо, на один із перших. Що стосується РФ, то промислове, економічне шпигунство стане для служби зовнішньої розвідки першочерговим завданням. Щоб вирішувати питання модернізації російської промисловості самого «Сколково» недостатньо. Потрібен пошук інформації про конкурентні технології, комп’ютерні розробки, інакше Росія остаточно відстане від Заходу й Китаю. Ці секрети доцільніше придбати, використовуючи потенціал розвідки. За наявності в країні таких колосальних фінансів, зосереджених у руках відносно вузького кола бізнесменів, набагато легше купити нові технології через підставні компанії в Європі, ніж інвестувати у свою науку.

У.Т.: Чи вважаєте ви, що в епоху інтернету та глобалізації інформаційних потоків зростає значення радіоелектронної розвідки, тоді як агентурної – мінімізується?

–Я не можу погодитися з цією думкою. В основі будь-якої розвідувальної й контррозвідувальної роботи люди. Усі технічні засоби перебувають у їхніх руках, головах, і як ми їх налаштуємо, як навчимо, як скеруємо, так і працюватиме техніка.

Жертви російських спецслужб

У.Т.: Після вбивства Алєксандра Літвіненка ви сказали, що «ФСБ гірша, ніж гестапо». Що ви мали на увазі?

– Я, можливо, й не дуже добре знаю історію гестапо, але впевнений, що до застосування таких витончених засобів убивства, як радіоактивний полоній, у нього не доходило. Треба віддати належне англійським слідчим, яким спало на думку перевірити наявність радіоактивних речовин. Літвінєнко став жертвою, бо часто був нестриманий у своїх оцінках Путіна. Я ніколи з ним особисто не зустрічався, але ми часто розмовляли по телефону, обговорювали поточні справи, він мені давав посилання на свої статті в інтернеті, й одна з них була такою гострою щодо Путіна, що, думаю, той не стерпів.

У.Т.: Чи вважаєте ви, як іЛітвіненко, що вибухи житлових будинків у Москві, котрі слугували приводом для вторгнення до Чечні, були спланованою акцією російських спецслужб?

–Я цю версію, звісно, знаю. Важко повірити, щоб на таку акцію пішли чеченці. Можу зрозуміти, якби підірвали якийсь державний заклад або щось на Красній площі – в цьому був би якийсь символічний жест. А тут зруйнувати будинки в небагатому районі міста, вбити людей – схоже на цілеспрямовану спробу викликати в суспільстві негатив щодо чеченців. Це зробили ті, хто був зацікавлений у війні на Кавказі.

У.Т.: Ви маєте на увазі ФСБ?

–Так, звичайно. Там були різні люди. Держдума доручила розслідувати вибухи Юрію Щекочихіну, видатному російському громадському діячеві. То був мій хороший друг, його смерть також дивна. Усе це дуже схоже на те, що трапилося із Алєксандром Літвінєнком. Навіть симптоми подібні: у Юри випало все волосся, він 12 днів був у комі. У цих справах є спільне, про що я публічно заявляв. Сєрґєй Юшенков, член тієї самої комісії з розслідування вибухів, був застрелений біля власної квартири. Цей ланцюжок красномовно свідчить про характер нинішнього режиму. Всіх, хто намагався розслідувати справу, вже немає в живих.

У.Т.: Єлєна Боннер якось сказала про вас, що не варто робити знаменом демократії шпигуна, який розкаявся. Що можете відповісти на це?

–Академік Сахаров був одним із творців зброї масового знищення, а це, мабуть, гірше від шпигунства. Але він знайшов у собі сили, щоб змінити свої уявлення про світ, засудив ядерну війну. А чому ж генерал КДБ не може змінити свої погляди? Часи змінюються, і ми також. Я не шкодую, що прозрів.

Я вже казав, що став ініціатором реформ у КДБ і через Алєксандра Яковлєва, з яким ми разом колись навчалися в Америці, передав листа про це Міхаілу Ґорбачову. У ньому йшлося і про реформацію всієї держави, і про її демократизацію. КДБ був незадоволений моїми діями, і на якомусь етапі Ґорбачова переконали, що я дію за вказівкою американських спецслужб. І ось тепер з’явилося продовження тієї історії: сміховинна версія, що мене ще 1952 року завербувала розвідка США. КДБ досі не може забути викриття органів. Але звинувачення на мою адресу ніколи нічим не були підтверджені.

Коли я очолював зовнішню контррозвідку СРСР, під моїм керівництвом працювало понад 500 іноземних джерел. Причому більшість із них служили в органах розвідки і контррозвідки своїх держав, але тільки одного згодом було викрито. У цей час я вже мешкав у США. І ось мені надіслали повістку з американських судових органів про те, що як колишній керівник цього шпигуна маю з’явитися в суд і дати свідчення. Я відмовився. Тоді мені сказали, що інакше мене притягнуть як співучасника злочину. У мене не було вибору – змушений був виступити свідком у справі Джорджа Трофімова, сказати під присягою: «Так, я знав цю людину». Йому дали довічний термін. То був найганебніший момент у моєму житті. Але це єдиний випадок, про який мені важко згадувати. Інших гріхів перед моїми колишніми товаришами по службі в мене немає.

У.Т.: Чи є реальна небезпека для вашого життя?

– Можу навести цитату з недавньої книжки Роберта Ерінджера, в якій один із колишніх високопоставлених співробітників КДБ каже про мене: «Жив би він у Європі, давно вже мертвий був би. Але в США це складно зробити». Саша Літвінєнко загинув у Великій Британії. Однак за всю історію Сполучених Штатів на їхній території не загинув жоден радянський чи російський, кажучи за давнім звичаєм, «неповерненець». Організація роботи служб безпеки тут поставлена на такий рівень, що такого просто не може статися. Це не докір службам безпеки європейських держав, а статистика. Справа Літвінєнка вельми красномовно свідчить про можливі ситуації, але одна з форм мого захисту полягає в тому, що я веду публічне життя: багато виступаю на радіо й телебаченні, в різних державних і громадських організаціях. Відкритий спосіб життя – це частина моєї безпеки.

Олєґ Калугін,екс-генерал-майор КДБ, у минулому керівник підрозділів центрального апарату КДБ, колишній народний депутат СРСР.

1934 рік – народився в Ленінграді в сім’ї чекіста.

1952–1956роки – навчання в Інституті іноземних мов МДБ СРСР.

1956–1958 роки – слухач Вищої розвідувальної школи КДБ при РМ СРСР.

1958–1959 роки –стажування в Колумбійському університеті в Нью-Йорку (США).

1960–1971роки – оперативна робота в США під журналистским і дипломатичним прикриттям.   

У 1971–1979 роки. – заступник начальника, начальник Управління зовнішньої контррозвідки ПГУ.

1980–1987роки – перший заступник начальника Управління КДБ по Ленінграду та області.

1987 рік – передав Міхаілу Ґорбачову проект реформи органів КДБ.

1987–1989роки – курирував контррозвідувальне забезпечення апарату АН і Міністерства електронної промисловості СРСР.

1989рік – відправлений у відставку.

1990 рік – виступає із заявами про діяльність КДБ.

Позбавлений усіх 22 державних нагород, звання генерал-майора, знака «Почесний співробітник держбезпеки», персональної пенсії та інших пільг.

Після спроби державного перевороту в серпні 1991 року Ґорбачов повернув Калуґіну звання, нагороди, пенсію.

1990 рік – вийшов із КПРС, брав участь в установчому з’їзді «Демократической России», обраний народним депутатом СРСР.

1995 рік – виїхав на роботу до США.

2002 рік – за державну зраду заочно засуджений до 15 років позбавлення волі, знову втратив військове звання, всі державні нагороди СРСР і персональну пенсію.

2003 рік – отримав американське громадянство.

Професор американського Центру з вивчення проблем розвідки і контррозвідки. Займається громадською, викладацькою та публіцистичною діяльністю.

Основні мемуари

Автобіографічна книжка «Прощай, Лубянка! (XX век глазами очевидцев)».

«Первое главное управление. Мои 32 года в разведке и шпионаже против Запада».