Неділя, 19.11.2017, 22:30
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категории раздела
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ОДЕСЬКИЙ край

Каталог статей

Головна » Статті » Мои статьи

На Кубані всіх українців записали росіянами

На Кубані всіх українців записали росіянами

220 років тому на Кубань прибула перша партія українських переселенців. Як колишні запорожці спочатку стали чорноморцями, а потім – кубанськими козаками? Чому колонізовані ними землі не були приєднані до України? Розповідає історик Дмитро Білий із Донецька, кубанець за походженням.


До козацької колонізації, що почалася наприкінці XVIII століття, Кубань була частиною Кримського ханства та Черкесії. Остаточно відвойована в гірських народів на початку 1860­х. Насиченим жовтим кольором позначені території, де українці становили більшість станом на початок XX століття. Зокрема, на Кубані. У лютому 1918 року Законодавча рада краю проголосила Кубанську Народну Республіку, а за декілька днів ухвалила резолюцію ”Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України”. До об’єднання, однак, не дійшло. Територію компактного проживання українців на Кубані неофіційно називають Малиновим Клином

До козацької колонізації, що почалася наприкінці XVIII століття, Кубань була частиною Кримського ханства та Черкесії. Остаточно відвойована в гірських народів на початку 1860­х. Насиченим жовтим кольором позначені території, де українці становили більшість станом на початок XX століття. Зокрема, на Кубані. У лютому 1918 року Законодавча рада краю проголосила Кубанську Народну Республіку, а за декілька днів ухвалила резолюцію ”Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України”. До об’єднання, однак, не дійшло. Територію компактного проживання українців на Кубані неофіційно називають Малиновим Клином

– Після ліквідації Запорізької Січі декілька козацьких старшин – Антон Головатий, Захарій Чепіга і Сава Білий – дочекалися моменту, коли князь Григорій Потьомкін додав собі до титулу слово "гетьман". Він сам – один із учасників руйнування Січі. Але це вже був час перед наступним поділом Речі Посполитої і потребувалась піар-­акція, щоб показати Правобережній Україні: мовляв, у нас козацтво відроджується.

З іншого боку, Потьомкін сам-­один володів величезною причорноморською територією – так званою "Новоро­сією", і йому було потрібно на когось там опиратися. Старшини колишнього Війська Запорозького звернулися до Потьомкіна з петицією: запропонували створити з запорожців "охоче­комонні" – добровільні – ­команди, які стали б його опорою. Навзамін він мав повернути їм колишні права та вольності. Поступово ці ­команди набирали силу.

А далі надійшла Російсько­-турецька війна 1787–1792 років. Її ареною, окрім Західного Кавказу, було Придунав’я: Росія здобувала рештки нинішньої Південної України. Потрібна була кавалерія, якої росіяни не мали, легка кавалерія, пластуни­-розвідники, люди, що добре знали місцевість. Почали набирали колишніх запорожців. Їх під час тієї війни оформили як Чорноморське козацьке військо. Воно отримало від цариці Катерини II клейноди – і з ними офіційний статус.

Як і коли ці колишні запорожці, а тепер чорноморці, опинилися на Кубані? Чому Катерина вирішила подарувати їм саме ці землі?

– Це не вона так вирішила, вони самі їх добилися. ­Після війни їм надали територію нинішнього ­Придністров’я – Слободзея, Кам’янка й інші поселення. Вони мали там жити, відновити свої паланки й розбудовувати структуру. Бо повернутися над Дніпро вже не могли – колишні січові землі розподілили між собою російські вельможі. Але швидко по війні виникло декілька проблем. ­Придністров’я виявилося затісне, та й не було певності, що й ці землі в козаків не заберуть. І найголовніше – помер сам Григорій Потьомкін, їхній покровитель. Козаки обрали кошовим Захарія Чепігу й, за висловом історика Федора Щербини, вирішили "шукати собі земель у Петербурзі".

На той час брат Потьомкіна був намісником Кавказу, який Росія отримала після ліквідації Кримського ханства. На лівому березі річки Кубань жили черкеси – або ­адиги, як вони себе називали. А правий треба було освоювати. От чорноморці й зацікавилися правами на правобережну Кубань, щоб можна було розпочати її колонізацію. ­Спершу вивідали все про ту територію. Відправили таку собі козацьку наукову експедицію на чолі з осавулом Мокієм ­Гуликом. Ті ретельно обстежили край і подали чорноморській старшині докладний статистичний звіт про нього – грунти, клімат, якість води, рослини, тварини тощо.

Козацькі отамани, очолювані Антоном Головатим, у березні 1792 року прибули до Петербурга й за великі хабарі добилися аудієнції в імператриці Катерини ІІ. Перед нею Головатий з бандурою почав казати промову: дякував за відродження козацького війська, натякнув на його теперішнє нужденне становище і що варто б йому виділити землі на Тамані – півострові на правобережній Кубані. А потім заспівав пісню про покійного царициного фаворита Григорія Потьомкіна: "Встань, Грицьку, ­промов за нас слово". Катерина розчулилася. І виписала грамоту, якою передавала Чорноморському козацькому війську "Тамань з околицями". А там "околиці" – 28 тисяч квадратних верст! І почали чорноморці готуватися до переселення.

Як вони облаштовувалися на нових землях?

– Перша партія переселенців прибула на Кубань 220 років тому: 25 серпня 1792­го до півострова Тамань причалив десант із козацької веслової флотилії – п’ять десятків суден із понад трьома тисячами людей. ­Обминувши Крим, вони прибули до берегів Кубані. Вів козацьку ескадру полковник Сава Білий. Три інші колони рухалися з Придністров’я суходолом. Одну з них вів ­отаман ­Захарій Чепіга. Це була епічна картина – на Кубань пере­селялися 18 тисяч людей: похідні церкви, вантажі, народ­жуються дорогою діти, їх хрестять, хтось помирає. Усе було організовано дуже ретельно. Перший, головний, етап переселення закінчився 1794­го – за два роки.

Однією з умов вступу до Чорноморського війська було одруження. Хоча вже останні запорожці мали родини, кістяк ще залишався "холостяцький". Був створений проект інтеграції козацького війська до мілітарної структури Російської імперії. Щоб були одружені та володіли землями на договірних правах. Заборонили козакам обирати кошових отаманів – їх мали затверджувати в ­Петербурзі. Але, якби не було притоку наступних колон переселенців з України, ті з першої хвилі там би й вимерли. Бо що таке 18 тисяч? Бійців із них – зо п’ять тисяч. Необхідно було освоювати землю в нових кліматичних умовах.

Українці розселялися вздовж річки Кубань, утворюючи курені, які скоріше нагадували фортеці, оточені валами із гарматами. Та й над самою Кубанню спорудили оборонну лінію з форпостами й вишками. Сам Катеринодар – нинішній Краснодар – був заснований як Нова Січ. І будували його по типу Запорозької Січі – із куренями, провели ралом борозну, звели церкву. Де була та перша вулиця вздовж борозни – там зараз вулиця Красна. Але вже не можна було будувати за принципом єдиного центру-­фортеці. І назву Нова Січ російська адміністрація не дозволила, термін "запорожець" був офіційно заборонений. Курені розкидали територією Кубані. Їхні назви, за найменуваннями колишніх запорозьких, – це зараз назви станиць: Канівська, Уманська, Полтавська, Ведмедівська, Новодерев’янківська тощо. До 1842 року вони звалися "куренями", пізніше "слободами", а опісля російський уряд запровадив уніфіковану назву для всіх козацьких поселень – "станиці".

Після 1794 року було ще кілька великих хвиль української колонізації Північного Кавказу: як стихійне переселення окремих родин і відчайдухів, що тікали від кріпацтва, так і організовані владою у 1809 – 1811 роках, 1821 – 1822 роках, 1848­го, коли з України переселилися 100 тисяч осіб. Головним чином із Полтавської та Чернігівської губерній і Слобожанщини. І це були саме козаки – за метриками до кінця ХІХ століття "малоросійськими козаками" числилися близько мільйона осіб.

Отже, переселялися в Чорноморію – так спочатку українські поселенці називали Кубань – особи з козаць­кого стану, хоча чимало і звичайних селян прибувало. Але з другої половини 1860­х уряд заборонив переводити селян, що діставалися на Кубань, у козаки. Хвилі колонізації й далі йшли, але новоприбулі не входили до козацьких станичних громад, а ­ставали вже "іногородніми", "городовиками". Це – українці, ­селяни, які не могли ставати козаками і оселятися у станицях. За різними ­даними, не менш як 200 тисяч українців ­опинилися на Кубані впродовж ХІХ – початку ХХ століття.

Які були стосунки між українцями на Кубані та ­їхніми ­новими сусідами – черкесами? Чи на кубанських ­козаках теж лежить провина за етноцид цього народу – коли до 1860­х майже мільйон черкесів вигнали з батьківщини до Османської імперії? Бо ж потім українська ­колонізація поширилася й на колишні черкеські землі.

– Ні! Це навіть було образливо, коли Іван Дзюба нещодавно у своєму дослідженні про поему Тараса ­Шевченка "Кавказ" написав, що чорноморці в цьому винні. Це не відповідає дійсності. Стосунки козаків з адигами спочатку були хороші. Бо будувалися на взаємовигідних умовах. Чорноморці не мали лісу, але мали сіль. А черкеси – навпаки. Тож торгівля між ними точилася дуже жвава.

Хоч були й взаємні набіги. Адже ці звичаї притаманні як козакам, так і горцям. Треба відзначити, що "адиге хабзе" – закони, за якими жили адиги, – забороняли під час нападу, наприклад, спалювати житло чи посіви. Тобто існувала певна культура, якої дотримувались і запорожці, – так, ми б’ємося, але це не тотальна війна. Коли генерал Олексій Єрмолов став намісником на Кавказі й 1816 року оголосив економічну блокаду регіону, де жили горці, саме українська Чорноморія відмови­лася підтримати цю облогу черкесів.

Спротив адигів "приборкував" Кавказький корпус російської армії. Війна тривала понад 60 років. Росія утримувала на Кавказі більш як 500 тисяч солдатів. Чорноморці теж брали участь у боях, але їхня ­кількість була незначною. Та й вели вони переважно оборонну ­війну – проти набігів адигів. Потім підрахували, що солдатів та офіцерів Кавказького корпусу загинуло близько 77 тисяч. А козаків – близько 20 тисяч. Якщо називати українців винними у вигнанні адигів, то так само в цьому можна звинуватити й поляків. Бо до Кавказького корпусу на службу як покарання відправляли поляків після їхніх повстань 1831­го та 1863 років. І вони становили там значну частину.

Якою була національна самосвідомість кубанців – ким вони себе вважали? Як ставилися до "материкових" українців?

– Ще на початку ХХ століття український композитор Олександр Кошиць збирав на прохання наказного отамана Кубанського козацького війська Якова Малами народні козацькі пісні чорноморців. За його розповідями, всі старі козаки розповідали про Кубань як про "нашу Україну". ­Тобто, вони не вважали себе виселеними з України, для них Кубань була її частиною. Отаман Яків Кухаренко писав на заслання Тарасові Шевченку: "Приїжджай на нашу Чорноморську Україну". Таке було уявлення. Зберігалася й українська мова, бо свідчила про належність до стану: я – козак, отже розмовляю козацькою мовою. Це був дуже сильний стимул. І не тільки для збереження мови, а й культури загалом.

Кавказький намісник у 1844–1856 роках граф Михайло Воронцов писав у Петербург, що козаки­-чорноморці вважають себе окремою нацією, ненавидять москалів-­кацапів, треба їх розбавити великоруським елементом – лінійними. Останні – нащадки донських і гребенських козаків, серед яких українців було відсотків 15–20. І розбавили: під час створення 1860­го Кубанського козацького війська – доти воно називалося Чорноморським – українських козаків об’єднали з лінійними.

Чому не вдалося приєднати Кубань до Української РСР? Але при тому дозволили там українізацію?

– У 1920­х хотіли або створити українську автономію у складі Росії, або приєднатися до України. Адже ­перепис 1926 року засвідчив, що на Кубані більшість становлять саме українці. Взагалі, згідно з цим переписом, у Північно­-Кавказькому краї українців було три мільйони 106 тисяч осіб. Скажімо, у Кубанській окрузі вони становили 62,2 відсотка населення, а в її колишній "чорноморській частині" – близько 80 відсотків.

Тодішній народний комісар Радянської України Микола Скрипник спеціально їздив до Москви, вів перемовини про приєднання Кубані. Після 1925 року він добився початку "коренізації", а по суті, українізації, у регіоні. Стихійна "українізація" в чорноморських станицях розпочалася ще 1918 року – за рішеннями громад школи переводили на українську мову навчання. До 1925­го влада це сильно гальмувала. А ось із того року дозволили "українізацію". На Кубані відкрили близько тисячі українських шкіл, 16 українських педагогічних технікумів, українські газети, радіомовлення. Українською вели офіційну документацію, друкували книжки. Нинішній Краснодарський університет, наприклад, – це колишній Північно­-Кавказький український педагогічний інститут імені Скрипника.

Але територіальні зміни робити боялися. По-­перше, в Москві усвідомлювали, що Кубань у 1920­х, як і "материкова" Україна, – центр антибільшовицького руху. Були тисячі повстанців і агітаторів проти радянської влади. Ясно, що приєднання Кубані до УРСР лише посилило б цей рух. По-­друге, це було б досягненням націонал­комуністів в Україні, чого Сталін не міг допустити. І, по-­третє, приєднання Кубані, або навіть створення української автономії на Північному Кавказі, закривало Росії вихід до Чорного моря.

А потім, як і в Україні, були колективізація, Голодомор.

– На Кубані, особливо в її "чорноморській" частині, вимерли від 25 до 30 відсотків населення, а в деяких поселеннях – і до 60–70 відсотків. Деякі ж станиці, як, наприклад, Уманську та Полтавську, у повному складі виселили до Сибіру за "петлюрівські" настрої. Паралельно пішла тотальна русифікація. Усі українські книжки реквізували, українські навчальні заклади позакривали, українських викладачів репресували. Кубанський український педагогічний інститут, наприклад, одного дня оточили солдати й усіх викладачів та студентів заарештували й відправили в табори.

Коли ж у 1932–1933 роках проводили паспортизацію, на Кубані всіх українців просто записали росіянами. Тоді ­ніхто вже навіть не питав про національність. Якщо за переписом 1926­го на Північному Кавказі українців було понад три мільйони, то під час перепису 1947 року їх нарахували близько 100 тисяч. І то – тільки тих, які переїхали з України. Автохтонне населення українцями вже не визнавали. Навіть змінювали прізвища при переписі. У мене є родичі, які мали прізвище Гас. Коли їм давали паспорт, питають: що це таке? Те, що горить, відповідають. Ну, будете Полєновими.

Нині на Кубані гостро стоїть проблема самоідентифікації, національної ідентичності. Ось я виростав у станиці й із 18–19 років уже свідомо казав: я – кубанський козак. Не росіянин, не українець, а кубанець. Лише потім, почавши ­вивчати історію, усвідомив, що це спільний етнос з українцями. Там розмовляють "балачкою" – місцевою говіркою, вона – українська. Водночас, офіційна мова – російська. Люди знають, що їхні предки з України. Казати, що вони "русскіє" – не можуть, бо "москалів" там досі недолюблюють. Ця регіональна ідентичність є. Ми ніби й росіяни, але водночас і відрізняємось суттєво, маємо іншу історію, ­культуру, мову, традиції. Ототожнювати себе з людиною в косоворотці і з балалайкою кубанці не хочуть.
Категорія: Мои статьи | Додав: rostik (02.09.2012)
Переглядів: 2170 | Теги: На Кубані всіх українців записали р | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: